Вітаємо зі світлим Святом Великодня!

Вітаємо зі світлим Святом Великодня!

Христос Воскрес! Воістину Воскрес!

Публікаціявсі друкуватиДрукувати

Сергій Паладійчук: «Хто хоче щось зробити – шукає спосіб, хто не хоче – причину»
2010-09-29 12:19:00

Сергій Паладійчук: «Хто хоче щось зробити – шукає спосіб, хто не хоче – причину»

Керівник секретаріату Рівненської обласної організації Єдиного Центру, голова постійної бюджетної комісії Рівнеради – про команду, гру в шахи, що розвиває стратегічне мислення, та про казки, що стають реальністю у інтерв’ю газеті ОГО.

     «Ніколи не допливеш до берега, якщо його не бачиш»

     – Сергію Богдановичу, давайте почнемо нашу розмову зі згадки про Новий рік. У своєму інтерв'ю ОГО напередодні 2010-го ви зазначали, що маєте чимало планів на цей рік і запевняли, що все має збутися. Адже 2010-й – рік Тигра, ваш рік... І які підсумки півріччя? Почало збуватися?

     – Взагалі цей рік проходить добре. Немає ніяких суттєвих негараздів чи «катаклізмів». Є, перш за все, декілька бізнесових проектів, які мені вдалося започаткувати. Зокрема, почали працювати у двох нових дуже перспективних напрямках. Один пов’язаний з цифровим телебаченням та телекомунікаційними системами, другий — з енергозбереженням та біоенергетикою. Враховуючи, що Рівне та область інтегруються в Європу, а Європа ставить вимогу оцифрування телебачення є перспектива, що перший проект вдало розвиватиметься. Щодо другого, то тема енергозбереження загалом є важлива і перспективна. Але майже не опрацьована в Україні та регіоні. Окрім того, вдалося реалізувати кілька цікавих громадських проектів. 

     Також, у цьому році я переміг у рейтингу популярності рівнян «Гордість міста» за кращу благодійну акцію, якою було названо ініційований мною турнір «Шахова корона 2010». Зауважу, що він привернув величезну увагу громадськості. Звісно, немалу роль у цьому зіграв і приїзд чемпіона світу з шахів Олександра Пономарьова. 

     – До речі, чому саме турнір з шахів?

     – Все дуже просто. Особисто я в шахи граю ще з самого дитинства. У мене і син грає, і племінники. Одного вечора, коли я вкотре відігнав хлопчаків від комп'ютера вони сіли грати в шахи. І тут мені як яблуко Ньютону впало на голову промайнула думка про те, що багатьом дітям шахи можуть стати альтернативою комп’ютеру. Взагалі, на мою думку, це чудова інтелектуальна гра, яка розвиває аналітичне мислення. Вміння грати в шахи привчає людину передбачати на два-три кроки вперед. Тому, враховуючи те, що я дуже багато уваги приділяю дітям, розумію: їм потрібні самореалізація, самовираження, випробування. І хай ці випробування краще будуть спортивними, аніж, наприклад, бійки на вулиці. Зараз не так вже й багато дітей, і взагалі молоді, які б грали у шахи. Я переконаний, що для того, аби показати комусь приклад треба починати із себе. Так ми й започаткували турнір «Шахова корона». Мій хороший друг і партнер голова Федерації шахів області Володимир Ковальчук теж «загорівся» цим проектом. Суттєво допомогла заступник міського голови Галина Кульчинська. До речі, після турніру мене обрали головою Федерації шахів Рівного. Тому планів у нас багато. І я думаю, якщо через років 7-10 виходець із Рівненщини стане чемпіоном світу з шахів, то впевнено зможу сказати, що у цьому є й моя заслуга. 

     – Ви зауважили: ті, хто грає в шахи, вміє передбачати та планувати свої дії на два-три кроки вперед. Ви теж вважаєте себе стратегом?

     – Так, я аналітик, а отже і стратег завжди дивлюсь на кілька кроків вперед. Ця поведінка дозволила мені організувати вже не один потужний проект. Більше того, все моє життя відбувається за мною ж побудованим планом. Ще з юності я багато читав, згодом став економістом. А, як відомо, одним з головних розділів економіки є саме планування короткотермінове, довготермінове. Й одружився я приблизно у той час, що планував. Купив свою власну квартиру. Мені було лише 24, тому, звісно, допомогли батьки, але вже тоді я намагався зробити все сам. Не могло не посприяти мені й те, що у цей період якраз значно впали ціни на житло — що й дозволило мені її придбати. Повертаючись до планування, зауважу, що в цілому розвиток моєї кар'єри теж відповідає побудованому плану.

     – Хіба ж цікаво ось так жити – все плануючи? А як же імпровізація? Постійне очікування чогось нового, несподіваного?

     – Якщо чесно, я не люблю несподіванок. А планування це свого роду орієнтир у житті. Одна розумна людина сказала: «Ти ніколи не допливеш до потрібного тобі берега, якщо не бачитимеш його». Я теж думаю, що ніколи не досягнеш мети, якщо не бачиш її, ніколи не досягнеш успіху, якщо не знаєш, що це таке. Тобто ходити на роботу, займатися чимось і не розуміти, що це є кроком до певної мети це не мій стиль. Тому я поставив собі планку не лише у карєрному зростанні, а й в особистому розвиткові. А імпровізації та нового у мене в житті дуже багато. Зокрема можу посеред робочого дня полишити всі справи та прийти на змагання до сина. Або ж дозволити собі поїхати зранку у ліс за грибами, прийнявши рішення напередодні увечері.

     – Якщо брати планку кар’єрного росту, це пов’язано з містом Рівне? Чи десь далі?

     – Він пов’язаний з Україною, скажемо так. Звісно, Рівне завжди лишається моїм рідним містом і мені небайдужий його розвиток. Я часто повторюю, що одна людина може дуже багато, однак команда ще більше. От я, до речі, вже багато років граю у футбол, тому що це командна гра, а я командний гравець. У мене є мета. Я знаю, що я лідер, але точно не одинак. Мені комфортно з тією командою та людьми, з якими я працюю сьогодні. Їх, до слова, нині чимало. Не завжди я виступаю головним організатором, часом просто допомагаю чи фінансую. Але від того роботи у мене не зменшується. До речі, планую підготувати розширений звіт про свою депутатську діяльність за чотири роки й надати його рівнянам, тому що зроблено, і справді, чимало. 

     Командним гравцем не так-то й легко бути. Треба вміти йти на компроміси, знаходити з усіма спільну мову...

     – Треба просто дослухатися до інших людей і розуміти, що всі ми різні, особливі. А якщо людина прагне завжди підігнати всіх під свій стандарт, то у неї навряд щось вийде. Треба вміти розставити так людей, щоб вони не заважали один одному, а доповнювали. Це і буде гарний лідер команди. Зрештою, я недарма згадав про футбол. Це приклад гри, у якій 11 гравців зі спільною метою забити гол у ворота противника. І тут не обов’язково мати команду з найкращих гравців, головне підібрати їх так, щоб вони були монолітною структурою. Видатний тренер Валерій Лобановський чи не вперше у світовому футболі ввів поняття «команда-зірка». Це все всупереч поняттю «команда зірок». Він показав, що у команді зірок кожен тягне на себе ковдру, а за таких умов злагоджена гра просто неможлива. 

     Кожна нова річниця весілля — сюрприз

    

     – У всіх ваших досьє у рубриці "Найбільші цінності" зазначено: на першому місці – родина, на другому – друзі...

     – Так, для мене родина це той куточок, куди завжди хочеться йти. Це фундамент. Людина не має коріння, якщо не вважає родину головним у житті. Та й друзів у мене завжди було багато. Хоча, відверто кажучи, з роками лишилося багато хороших товаришів, а справжніх друзів кілька. Гадаю, що друг  це людина, яка може поставити твої інтереси вище своїх, людина, випробувана роками та життям. А з того часу, як я став досить публічною людиною, то до людей, що «набиваються» у друзі, ставлюся з великою обережністю...

     – Свого часу ми говорили про те, що найкращим подарунком для жінки є квіти. Не змінили з того часу свою думку?

     – Чудове запитання. Щодо подарунка, то квіти однозначно один з кращих проявів своєї прихильності та любові. Хоча я розумію, що свої почуття варто виражати і в інших формах. Ви ж самі розумієте, що отримувати на кожне 8 Березня і день народження тільки квіти будь-кому набридне, це перетвориться на буденну звичку. У такій справі важливо імпровізувати та прислухатися до бажань та натяків коханої жінки: адже робите приємне не тільки собі. До речі, у нас із дружиною є традиція кожну річницю шлюбу ми святкуємо у ресторані, в якому ще не були. Після того, як ми створили таку традицію, у мене виникло питання: «А що, як настане такий момент, коли нового місця, щоб здивувати кохану, вже не буде?» Втім, на щастя, за рік у Рівному з'являється по два-три нових ресторани це не може не тішити.


     – Спостерігаю за вами, й складається враження, що у вас різноманітність у всьому. У подарунках, у діяльності, у різногалузевій роботі. Свого часу й викладацькою діяльністю займалися. (Сергій Паладійчук працював старшим викладачем кафедри регіонального управління Української державної академії водного господарства (1996-1999 рр.), старшим викладачем кафедри менеджменту Міжнародного економіко-гуманітарного університету (1999-2005 рр.) авт.)

     – Так, я дев’ять років викладав в університеті. Та зараз, на жаль, на це не вистачає часу. 

     – Подобалося викладати?

     – Подобалось. Я закінчив школу із медаллю, інститут з «червоним» дипломом. Та після отримання вищої освіти зрозумів, що тих знань мені замало. Я вивчав економіку. (Це якраз 90-ті роки, економіка почала стрімко змінюватись у західноєвропейському напрямку). Викладачі, які читали радянську економіку, політекономію, ще не вміли адаптуватися до нових віянь. Тому відчував, що базу я отримав, але не маю того рівня знань, щоб відчувати себе впевнено. Тож, коли мені запропонували викладати, я побачив у цьому можливість самому підучитися, набути хорошого досвіду. Адже найкращий спосіб щось зрозуміти це пояснити комусь іншому. Я викладав предмет "Управління соціально-економічним розвитком регіону". Знання з цієї дисципліни я пізніше неодноразово використовував і у своїй депутатській діяльності. Зокрема, наукові методи управління тощо. 

     Сімейний герб уже майже готовий

     – А як щодо виховання дітей? (У Сергія Богдановича двійко дітей — 11-річний син Іван-Любомир та 7-річна донька Ольга – авт.) Ви для них теж вчитель чи більше друг?

     – Я дуже лояльний батько. Іноді дружина навіть ображається, що я недостатньо жорсткий. Хоча, у той самий час, я дуже вимогливий як до себе, так і до людей, що мене оточують. Я розумію, що досягнути чогось у житті можна, тільки ставлячи перед собою високі завдання. Але своїм дітям я, певно що, більше друг, аніж учитель. Їхнім вихованням більше займається дружина, а я до них не надто прискіпливий. Утім, останнім часом намагаюсь бути категоричнішим, адже вони якраз у тому віці, коли дисципліна не завадить. Саме тому вони у мене постійно зайняті корисними справами: Олечка вже два роки займається спортивною гімнастикою, а Любчик, не без успіху, опановує боротьбу дзюдо...

     – До слова, які спортивні успіхи сина?

     – Він активно бере участь у спортивних змаганнях та здобуває призові місця. Я вважаю, що це доволі непогано. Але для мене особисто значно важливіший сам процес боротьби, аніж чемпіонські звання та титули. Я добре знаю, що ті, хто займається таким видом спорту, це люди, які звикли до долання перешкод. І якщо шахи інтелектуальний спорт, який дозволяє мислити стратегічно, то дзюдо допоможе йому зрозуміти, що у ході втілення будь-якої стратегії є перешкоди, які конче необхідно долати. Для початку Любомиру треба ще хоча б два-три роки, щоб набути потрібного досвіду. Так, він уже брав участь у республіканських змаганнях. Хоч і не виграв, але це досвід. А потім він сам відчує, до чого прагнути, і хай приймає рішення. Майбутній чоловік має привчатися до самостійності.

     – Дочка, до речі, вже в другий клас пішла, так? Тобто у перший ви її віддали шестирічною. Як «пережила» початок шкільного життя?

     – Вона дуже активна дівчинка, яка вже вміє впевнено йти до своєї мети. Тому початок навчання для неї пройшов нормально. Хоча в першому класі й немає оцінок, але бачу, що Оля не має особливих проблем. Хоча її ставлення до цього важливого процесу іноді має бути ретельнішим. Але показники, які вона демонструє непогані. Син, до речі, теж майже відмінник. Власне кажучи, вони у мене різні. Дочка більше з мистецьким ухилом: малює, складає, творить. А син має математичний склад розуму.

     – Хто на кого більше схожий за характером? Татів син і мамина доця чи навпаки?

     – Я можу бути суб’єктивним. Гадаю, що треба в Оксани спитати. Але зовнішньо ми з сином як дві краплі води. А донька навпаки в Оксану вдалася. Що ж до характеру, то Оля своєю енергійністю вся в мене. Та вони обидва увібрали і мої риси, і дружини. Оксана в нас дуже спокійна, зосереджена, розмірена. Бувають, звісно, «бурління емоцій», але це ж життя. Власне, як і в будь-якої нормальної жінки.

     – До слова, як там справи із сімейним гербом? (В одному зі своїх інтерв’ю "ОГО" Сергій Паладійчук розповідав, що планує розробити свій сімейний герб, вивчивши генеалогічне дерево родини - авт.)

     – Виявилось, що не все так просто. Можна було б, звісно, намалювати там що-небудь за місяць, і це начебто був би сімейний герб. Але для того, щоб герб був справжнім, треба вивчити історію декількох поколінь. Важливо, щоб уся історія родини і у майбутньому підтверджувалася. Щоб онук розумів діда, а той у свою чергу пам’ятав за прадіда. Тому спадкоємність важливий елемент родинної історії. Герб є лише її відображенням. Тому я зараз працюю над цим. Обов’язково завершу цю справу. 

     – А як щодо мрії про чарівну паличку, яка у вас була в дитинстві? Не надто розчарувалися, що такої «палички» не існує?

     – Знаєте, спостерігаючи за розвитком світу, починаю усвідомлювати, що казки насправді не вигадки. Чарівної палички, звісно, немає. Але я переконаний, що така «паличка» у кожного з нас в руках. Будь-яка людина може зробити щось таке, що буде здаватися чарівним дивом. Все можна зробити, якщо цього захотіти. Головне не шкодувати власних зусиль. 

 

 

Юліанта ТЕТ Газета ОГО

Останні публікаціївсі

Газета "Єдиний Центр"всі

Газета "Эдиний Центр"